Влада Узбекистану 2 вересня повідомила про смерть 78-річного президента Іслама Карімова, який був главою країни останні 27 років. Його поховали 3 вересня на кладовищі Шахі-Зінда в рідному місті Самарканді. Попрощатися прийшли тисячі узбеків, дорога була встелена трояндами, а народ гірко ридав, що нагадувало похорони лідерів КНДР. На засіданні парламенту 8 вересня, всупереч конституції, тимчасово виконуючим обов’язки президента був призначений прем’єр країни Шавкат Мірзіяєв. Протягом трьох місяців мають відбутися президентські вибори, на яких узбеки повинні підтвердити вибір еліти. Про режим, який вибудував Карімов, POLUKR.net розповів узбецький політолог і асоційований науковий співробітник Школи східних і африканських досліджень Лондонського університету Алішер Ільхамов, 61 рік.
– Про смерть президента узбекам повідомили через 4 дні після новин про це в іноземних медіа. Чому так довго влада приховувала новини про стан здоров’я та смерть Карімова?
– За 25 років незалежності Карімов вибудував в Узбекистані крайню форму авторитарного режиму. У центральній Азії є різні види авторитарних режимів. Деякі жорсткіші, деякі м’якші. Наприклад, у Казахстані авторитарний режим дає певний простір для громадянських свобод, вільної преси і дискусій. Хоча там теж править лідер, якого не змінювали майже так само довго, як Карімова. Але є ще авторитарніші режими. Наприклад, туркменський, який схожий на Північну Корею.
В Узбекистані немає легального механізму зміни влади. В країні все робиться не за законом, а за «поняттями». Конституція передбачає, що у разі хвороби чи смерті президента, його повноваження переходять до спікера парламенту. Але у неформальній ієрархії узбецької влади спікер – фігура не першого рангу. Реальну владу мають прем’єр Шавкат Мірзяєв, віце-прем’єр Рустам Азімов і глава Служби національної безпеки (СНБ) Рустам Іноятов. Ці три особи вирішували, хто успадкує владу. Як це зробити легально – дилема, із якої вони шукають вихід. Для цього потрібен був час на внутрішні перемовини за зачиненими дверима. Бачимо, що прогнозовано еліта обрала Мірзяєва.
За мусульманською традицією людину слід поховати того дня, коли вона померла. Тому офіційно Карімов помер на кілька днів пізніше, ніж фактично. Аби узбеки не обговорювали, чому його не ховають за звичаями. 93% узбеків – мусульмани. І вони б не залишили це поза увагою. Обговорювали б це більше, ніж те, наскільки в них правова держава. Тому так довго приховували новину про смерть.
– Для узбеків не надто важливі брак законності в країні та авторитаризм?
– Це важливо, але формується іншою мовою – не в юридичному сенсі правової держави, а на побутовому рівні. Узбеки сильно потерпають від недотримання прав і невдоволені всепроникаючою корупцією. Щодня бізнесмен чи продавець на базарі має дати хабар міліціонерові, патрульному, перевіряючим чиновникам, які оббирають і відбирають бізнес… Якщо ти противишся, то проти тебе відкриють кримінальну справу і посадять.
Недавно була історія про двох братів-бізнесменів. Вони не хотіли платити хабарі місцевим босам. Їх ув’язнили, піддали тортурам. Один брат помер від знущань, іншому дали 8 років тюрми. Бізнес – забрали. Узбеки бачать щодня цю несправедливість, але не знають, як оформити свій гнів чи навіть сформулювати протест. Їм, можливо, допомогла б у цьому вільна преса, але її немає. Тому все обговорюється лише на рівні кухні.
– Від чого залежали домовленості в еліті щодо того, хто замінить Карімова? Які аргументи були в кожного з претендентів?
– Той, хто контролює органи безпеки, має перевагу, бо може змусити будь-якого чиновника під загрозою арешту чи смерті. Тому «тузи» в Іноятова, який очолює Службу Національної Безпеки. Іноятов підтримав Мірзяєва, тому в нього і було найбільше шансів на крісло Карімова. Під час прийняття рішення головну роль відіграли внутрішні розклади. На перших порах новому главі держави потрібна підтримка від еліти і певною мірою від населення, яке повинно хоча б нейтрально ставитися.
За деякими даними, за обома ними, Іноятовим і Мірзяєвим, стоїть Кремль. Підтвердження цьому – прем’єр Мірзяєв став родичем близького до Москви російського олігарха узбецького походження Алішера Усманова. Два роки тому їхні племінник та племінниця одружилися. Через деякий час племінник Усманова загинув в автокатастрофі у Ташкенті. Проте родинний зв’язок між ними зберігся. Цей зв’язок в авторитарних країнах – спосіб домовленостей. Усманов – провідник між Ташкентом і Кремлем.
– В Узбекистані є російські військові бази?
– Ні, немає російських баз, але ще з радянських часів Москва зберігає вплив на органи внутрішніх справ країни.
Кремль має вплив на СНБ і армію. Офіцерський склад силових структур Узбекистану в радянський період складався переважно з росіян, українців і значно меншою мірою з узбеків. Зараз відсоток останніх серед офіцерського складу збільшився, проте вплив росіян залишився. Це видно навіть за прізвищами офіцерів силових структур. Тож можливість їх контактів із ФСБ Росії збереглася.
Знаковим є факт, що між спецслужбами РФ і Узбекистану була негласна домовленість про можливість викрадення з території Росії незгідних і таємне вивезення їх в Узбекистан. Це свідчить про тісні зв’язки та домовленості.
– Які ще характерні риси режиму в Узбекистані?
– Це міліцейська держава. Може, не повністю тоталітарна, але близька до цього. Вона дуже схожа до того, яким був СРСР – ідеологічний контроль, промивання мізків, відсутність свобод, насадження державної ідеології. Студентів і школярів змушують вчити праці Карімова. Навіть приватне життя і поп-культуру контролює держава. В країні діє такий орган, як «Узбек концерт». Ця структура видає співакам ліцензії. Якщо немає ліцензії, то людина не має права співати навіть на весіллях і приватних подіях. Не кажучи про публічні концерти і телебачення. Бували випадки, що співаків позбавляли ліцензії. Якщо хтось із них щось не те сказав чи трішки більше оголився для сцени, порушуючи патріархальний порядок, то йому може бути непереливки.
Те саме стосується приватного життя. Якщо хочете провести весілля за мусульманськими звичаями, то до вас має прийти представник влади і дозволити це. Він буде вчити вас, як правильно все зробити. Це ж щодо навіть сімейних свят. Тотальний контроль. Спеціальні чиновники відповідають за те, аби люди не вийшли за рамки офіційної доктрини ісламу. Усе потрібно узгоджувати з ними. Жорстко контролюють усіх, хто відвідують мечеті. Якщо під час проповіді скажуть щось не те, то людей покарають. Цей контроль має присікти будь-які релігійні відхилення. Якщо ви без реєстрації створите гурток із вивчення Корану, то вас запишуть в екстремісти і, ймовірно, посадять. За це ув’язнено тисячі людей. Сидять переважно не екстремісти, а люди, які просто вийшли за рамки офіційного ісламу.
– Що Ви маєте на увазі, говорячи про офіційну ідеологію?
– Вона досить примітивна. Її суть в тому, що ми стали незалежними, а раніше, за СРСР, були залежними і все було погано. Зараз все натомість чудово, ми нарешті вільні й живемо за власними законами. Це насаджують усюди, від сім’ї – культ національних традицій, патріархального способу життя, ідеології державного ура-патріотизму.
– Дочок Карімова Гульнару і Лолу відсторонили від влади, щоб їм не дісталося крісло батька?
– Гульнара тривалий час цілила у спадкоємці та вдало набирала політичні бали. Вона створила бізнес-імперію, яка складалася з бізнес-структур, благодійних фондів, телеканалів, радіостанцій… Це був спрут, який привласнив багато цікавого по країні. Цей капітал мав забезпечити їй трамплін у крісло Карімова. Але вона зірвалася, потрапила в немилість до батька. Гульнара спробувала поєднати непоєднувані речі. Вона прибрала до рук багатство і вела гламурний спосіб життя. Це суперечило патріархальному порядку і позірній скромності, яку насаджують в країні. Гульнара була поп-співачкою, виступала і стала втіленням фривольності.
Але не це головне. Вона вляпалася в корупційні скандали. Можливо, не без «допомоги» заздрісників зі спецслужб. Проти неї завели справи в низці країн ЄС і в США. Гульнара – балакуча, писала різні звинувачення у Твіттері, створювала багато проблем для режиму. Зокрема, для батька, який через неї сильно підставився. Тому її вирішили прибрати. Вона досі сидить під домашнім арештом. Уже кілька років її нікуди не випускають. Навіть на похорон батька не пустили, аби вона не ляпнула чого зайвого.
Інша дочка Лола живе переважно за кордоном. Офіційно вона представник Узбекистану в ЮНЕСКО. Живе на своїх віллах у Швейцарії та США, стала таким собі узбецьким олігархом. Але на владу вона не претендує. Їй певний час пробували зробити імідж феї, яка допомагає бідним і займається благодійністю. Може, це робилося, аби облагородити образ сім’ї. Вона чужа фігура для узбецької еліти та суспільства. Але на похорон батька приїхала.
– Зміна влади в Узбекистані пройде тихо і мирно чи можливі ексцеси?
– Думаю, в найближчій перспективі не варто очікувати ексцесів. Ситуацію в країні контролюють спецслужби. Вони фактично скелет державної структури Узбекистану. Агенти спецслужб знаходяться в ключових міністерствах і відомствах. Їх роками нав’язували всім структурам влади. Сили безпеки мають свої «очі» всюди. Таким чином, вони контролюють ситуацію. Тривають закулісні переговори.
Отож, Мірзяєв зайняв крісло Карімова. Азімову, мабуть, запропонують пост прем’єра. Це тимчасове рішення, поки новий президент до кінця не забезпечить собі необхідний мінімум легітимності, а тоді усуне всіх, хто може зазіхнути на його владу.
– Чи зміниться щось в Узбекистані за влади Мірзяєва?
– Навряд чи зможемо побачити покращення. У нього буде той самий авторитарний стиль, що був у Карімова. Деякою мірою він копія Карімова. Протягом першого періоду правління йому слід буде забезпечити легітимність. У цей час можлива демонстрація певного послаблення, амністії. Це зроблять, щоб завоювати мінімальний рівень підтримки в суспільстві. Але в основі це буде той самий режим. Проте, якщо економічна ситуація буде погіршуватися, то не виключаю, що в середньостроковій перспективі можливі протести та революція.
– Крім Росії, хто ще зацікавлений в Узбекистані, – США, Китай?
– Слід визнати, що Карімов пробував дистанціюватися від структур, які йому нав’язував Кремль. Він поперемінно пробував зближуватися то із Заходом, то з Росією. Ця лінія може бути дещо змінена. Усім Узбекистан потрібен, бо займає важливе стратегічне положення. Він межує з усіма країнами Центральної Азії. Це важливо для забезпечення інтересів великих країн у регіоні.
– Чи реальна загроза приходу ісламських фундаменталістів?
– Певний рівень загрози існує. Але значною мірою вона свідомо перебільшена, щоб виправдати жорсткий контроль над релігією, авторитарність режиму. Багато хто на це купується. Особливо за межами країни. Більшість світових лідерів каже, що авторитаризм – це погано, але іншого вибору немає, бо прийдуть ісламісти. Такі аргументи потрібні для виправдання тотального контролю. З іншого боку, населення не бачить виходу з глухого кута несправедливості, крім релігії. Невдоволення приводить до пошуку альтернатив. Їх знаходять в ісламі. Іноді в його радикальних течіях. Але частіше у поміркованих. Світська опозиція знищена ж. Багато прошарків населення захоплюються нерадикальними культами релігії, ритуальними формами ісламу, які не є екстремістськими.
– Чому узбеки живуть так бідно, якщо країна така багата на природні ресурси?
– Маєте рацію, Узбекистан – країна, яка багата на природні ресурси, а населення дуже працелюбне. Я б сказав трудоголіки. Проте узбеки живуть дуже бідно (ВВП на душу населення – 2200 дол., в Україні – 1854 дол. – POLUKR.net). По-перше, причина бідності в неефективному радянському командному підході керівництва та плановій економіці. В країні досі зберігаються радянського штибу командні директивні методи управління. Особливо це помітно в сільському господарстві. У країні досі діє система примусової праці. Щороку близько мільйона громадян насильно направляють на збір бавовни. У країні, де надмір робочої сили, людей примусово скеровують збирати бавовну. Чиновники забирають прибуток собі. В країні досі обмежена свобода конвертації валют. Це призводить до різного роду «чорних ринків». Додайте контролюючі органи і бюрократичні перепони, тотальну корупцію, яка проникає всюди… Тому економіка не росте, не існує конкуренції, немає клімату для бізнесу та іноземних інвестицій. А люди бідні.
Населення змушене втікати з країни. Зокрема, їхати в Росію. Те, що така велика кількість узбеків втікає в РФ, свідчить про негаразди в економіці країни. Кілька мільйонів узбеків постійно працює в Росії (населення Узбекистану – 31 мільйон. – POLUKR.net). Це офіційна статистика. Неофіційно – більше, бо багато хто їде працювати напівлегально.
– Наскільки узбецьке суспільство патріархальне?
– У Ташкенті є певний прошарок сучасного космополітичного суспільства. Проте в регіонах високий рівень патріархальності. Відсоток сільського населення за роки незалежності не зменшується, а залишається сталим (близько 50% узбеків живе в селах. – polukr.net). Багато селян виїжджає в РФ, де працює чорноробами. Режим підтримує патріархальний спосіб життя і консервацію устрою суспільства.
Довідка
Алішер Ільхамов народився в 1955 році у Ташкенті. Закінчив Ташкентський державний університет. В узбецькій столиці створив приватний дослідницький центр із вивчення громадської думки, який діяв близько 10 років. Від 2000 до 2004 року керував узбецьким відділенням Фонду американського мільярдера Джорджа Сороса «Відкрите суспільство». У 2004 році влада Узбекистану закрила фонд через революцію в Грузії. Алішер змушений був емігрувати в Лондон, де відтоді живе. Працює в Лондонському університеті. Одружений, виховує трьох синів.
Іслам Абдуганійович Карімов народився 30 січня 1938 року в Самарканді, у сім’ї службовця. У 1960 році закінчив Середньоазіатський політехнічний інститут, у 1964 році вступив у Компартію СРСР, у 1967 році закінчив Ташкентський інститут народного господарства за спеціальністю інженер-механік, економіст. Із 1966 року працював у Держплані Узбецької РСР, з 1983 року – міністром фінансів Узбецької РСР, з 1986 року – заступником глави Ради міністрів Узбецької РСР. З 1989 року – перший секретар ЦК Компартії Узбекистану.
Обраний президентом у 1991 році. У 1995 році термін повноважень Карімова було продовжено до 2000 року. У 2000, 2007 і 2015 роках незмінно обирався главою держави. Карімов дав згоду на розміщення в Узбекистані авіабази США. Під приводом боротьби з ісламізмом влада активно переслідувала опозиційні партії, арештовувала незгідних за звинуваченням в ісламському екстремізмі. Ті, кого затримати не вдалося, емігрували. До 2005 року вважався проамериканським політиком. Карімов демонстративно вийшов з проросійської ОДКБ і приєднався до «антиросійського» ГУАМу.
Відносини із Заходом зіпсувалися в 2005-му – після жорстокого придушення андижанського протесту, внаслідок якого загинуло від 187 до 1500 осіб. Через накладені на Узбекистан санкції Карімов різко обернувся в сторону Росії. Кремль став на його захист, підтримавши версію Ташкенту, що за подіями в Андижані стоять радикальні ісламісти. Узбекистан приєднався до ЄврАзЕс. ЄС зняв санкції в 2009 році, тоді ж налагодилися відносини Ташкенту із Заходом. З Києвом до подій 2014 року Карімов волів підтримувати рівні та мирні відносини.
За даними ООН, «тортури в судовій системі Узбекистану – систематичні». Карімова називали одним із найжорстокіших диктаторів сучасності, відзначаючи часте застосування тортур та примусового психіатричного лікування незгодних.
Одружений, батько двох доньок та чотирьох онуків. Дружина Карімова – Тетяна – економіст, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту економіки Академії наук Узбекистану, нині – на пенсії.
Вранці 27 серпня 2016 року Іслам Карімов переніс інсульт. Він втратив свідомість на банкеті ввечері 26 серпня, організованому на честь узбецьких спортсменів, які виступили на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро. 29 серпня 2016 року в ЗМІ з’явилася інформація, що Карімов помер. 2 вересня його смерть підтвердили офіційно.
Оригінал тут: http://www.polukr.net/uk/blog/2016/09/26621/
Сайт журналіста Ігоря Тимоця 